Пропустити навігацію.
Головна

Деякі проблеми правового регулювання виплати заробітної плати найманим працівникам.

Савоста Л.О.,

провідний юрисконсульт

ПП «Юридична компанія «ТЕРРА»

Науковий керівник: к. ю. н., доцент

Мірошниченко О.А.

    Кожен має право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом, на своєчасне одержання винагороди за працю. Саме такі положення закріплені в Основному Законі України [1].

    Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу [4].

    Проблемам правового регулювання виплати заробітної плати найманим працівникам присвячені роботи багатьох провідних вчених, зокрема, Н.Б. Болотіної, В.С. Венедіктова, Д.О. Карпенка, Л.І. Лазор, П.Д. Пилипенка, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, А.М. Юшко та інших. Проте особливості виплати заробітної плати потребують подальшого наукового дослідження, а правове регулювання цих особливостей – удосконалення.

    Чинним законодавством визначені строки виплати заробітної плати та строки розрахунку при звільненні, які є формою охорони заробітної плати працівників. Ці строки є обов’язковими для всіх роботодавців. Порушення строків виплати заробітної плати є порушенням конституційного права працівників на оплату праці, а невиплата заробітної плати працівнику є грубим порушенням трудових прав працівника, за яке встановлена кримінальна відповідальність керівника.

    Відповідно до ч. 1 ст. 115 Кодексу законів про працю України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата [2].

    Ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок [2].

    Не зважаючи на те, що за несвоєчасну виплату заробітної плати передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, роботодавці дуже часто не дотримуються строків виплати заробітної плати. Для наглядності приведу приклад із судової практики.

    У вересні 2010 року на наше Підприємство звернулися колишні працівники одного із підприємств м. Чернігова з метою відновлення порушених трудових та конституційних прав. Всі вони працювали у одного роботодавця. Заробітна плата за час роботи виплачувалась їм із затримками, а починаючи з лютого 2010 року взагалі не виплачувалась. Не маючи наміру працювати безкоштовно, у липні 2010 року вони вирішили звільнитися. Всупереч чинному трудовому законодавству України у день звільнення їм були видані лише трудові книжки, заборгованість із заробітної плати та компенсація за невикористані відпустки виплачені не були.

    З метою усунення порушених прав клієнтів, були надіслані заяви до прокуратури та до Територіальної державної інспекції праці. В ході перевірок було встановлено, що адміністрацією підприємства порушено ст. 116 КЗпП України: в день звільнення з працівниками не було проведено повний розрахунок. За результатами перевірки на директора було складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 188-6 КУпАП, що передбачає собою накладення штрафу від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

    Прагнення працівників врегулювати спір в досудовому порядку не принесло успіху. Тому було прийнято рішення звернутися до суду. Не зважаючи на те, що всі три справи по своїй суті були ідентичними, перебіг їх відбувався по-різному.

    Українське законодавство надає можливість працівникам у разі існування вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати, скористатися особливою формою судового провадження – наказним провадженням. Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установленому законом порядку за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ. Судовий наказ видається у триденний строк з моменту прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження.

    На практиці скористатися спрощеною процедурою судового провадження виявилося значно складніше. Хоча по трьом справам і були видані судові накази, два з них згодом були скасовані. Це змусило працівників звернутися до суду в порядку позовного провадження. У позовному провадженні позови були задоволені в повному обсязі, а також вдалося стягнути з підприємства компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати в розмірі середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

    Ч. 1 ст. 157 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі [3]. У вищезазначених випадках справи розглядалися протягом року.

    Завершальною стадією судового провадження є виконавче провадження, що передбачає примусове виконання рішення суду. Державний виконавець зобов’язаний провести дії з виконання рішень протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Рішення про стягнення заробітної плати – підлягають негайному виконанню.

    Виконавче провадження по даним справам триває й досі, вже понад встановлених строків.

    Таким чином, ми бачимо, що законодавство на сьогоднішній день досить прогресивне, дозволяє швидко та ефективно вирішувати справи по стягненню заборгованості із заробітної плати. Але на практиці це виглядає інакше:

  1. не зважаючи на те, що Цивільним процесуальним кодексом України встановлені чіткі строки розгляду справ, судді цих строків не дотримуються, що, в свою чергу, порушує права учасників судового процесу. Це унеможливлює виконання судових рішень в подальшому, оскільки за час розгляду справи судом відповідач має змогу вивести активи підприємства.
  2. виконавча служба фактично виконати судове рішення не може, не зважаючи на те, що вона наділена значними правами та повноваженнями для примусового виконання рішення суду. Можливість оскаржити бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня не дає позитивних результатів.


    Для того, щоб покращити ситуацію зі стягнення заборгованості по заробітній платі, пропоную передбачити в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та в Законі України «Про виконавче провадження» застосування дисциплінарної відповідальності до суддів за порушення строків розгляду аналогічних справ, та до державних виконавців - за порушення строків проведення виконавчих дій.

Список використаної літератури:

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР.
  2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII.
  3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV.
  4. Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР.
  5. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453- VІ.
  6. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV